...Юж мі так не буде
Юж мі так не буде
Як мі било перше...
Минуло лише 2 місяці з того часу, як харківський вуз копняком витурив тебе на роботу відбувати таку собі трирічну повинність на виробничому об’єднанні «Іскра». Старий Львів уже не здавався тобі тісним похмурим містом, збудованим панами-чужинцями для свого ситого життя. Навіть кам’яні пики і лапи численних левів на будинках подобрішали, стали пухнастими. А все тому, що на роботі з’явилися друзі, а вечорове життя завирувало у закутках заводського гуртожитку. Гаряче і трохи сп’яніле спілкування зі студентами політехніки, які табунцями набігали на вулицю Білоцерківську. Футбол на сусідньому стадіоні «Дружба», поїздки у Косів на ярмарок і до Олеського замку. А ще бурхливе весілля у Сколівському районі, куди повезли хлопці подивитися. 
Уперше з Софійкою ми зустрілися восени на вулиці Зеленій, що яскравіла тоді вже іншими барвами. Вона – русинка, з лемків, справжня біла хорватка, яких у 1948 році позривали з родових гнізд і безжально розсіяли по світу. Тобі довелося терміново… «обтесати» п’ятирічний харківський студентський непотріб у мові та поведінці, щоби трохи довершитись до незвичної культури і душевного стану Софії.