Минуло лише 2 місяці з того часу, як харківський вуз копняком витурив тебе на роботу відбувати таку собі трирічну повинність на виробничому об’єднанні «Іскра». Старий Львів уже не здавався тобі тісним похмурим містом, збудованим панами-чужинцями для свого ситого життя. Навіть кам’яні пики і лапи численних левів на будинках подобрішали, стали пухнастими. А все тому, що на роботі з’явилися друзі, а вечорове життя завирувало у закутках заводського гуртожитку. Гаряче і трохи сп’яніле спілкування зі студентами політехніки, які табунцями набігали на вулицю Білоцерківську. Футбол на сусідньому стадіоні «Дружба», поїздки у Косів на ярмарок і до Олеського замку. А ще бурхливе весілля у Сколівському районі, куди повезли хлопці подивитися. 
Уперше з Софійкою ми зустрілися восени на вулиці Зеленій, що яскравіла тоді вже іншими барвами. Вона – русинка, з лемків, справжня біла хорватка, яких у 1948 році позривали з родових гнізд і безжально розсіяли по світу. Тобі довелося терміново… «обтесати» п’ятирічний харківський студентський непотріб у мові та поведінці, щоби трохи довершитись до незвичної культури і душевного стану Софії.

До поїздки у Львів і навіть там у перші місяці життя ти кави не вживав, хоча філіжанка коштувала дев’ять копійок, та й придбати її можна було ледь не в кожному куточку міста.
Якось холодної дощової пори Софія дала тобі в руки старий дивний механізм, ще бабусин, що звався цісарський кавовий млин. Масивна основа з металу, вся у чудернацьких візерунках, а вгорі вельми зручна кругленька ручка, також оздоблена… Ти ніжно крутив цю ручечку, а кавові зернятка тихо хрумкотіли. Кімнату полонив чарівний аромат. Потому Софія дістала турку, оздоблену в тому ж стилі, що і млин, і трохи почаклувавши, поставила каву на стіл. Отак усе почалося…
Вірніше, почалося трохи раніше, бо ти швидко закохався у цю русяву дівчину. Це було щось неймовірне – сім місяців повного єднання душ, натхнення і самовідданості, зречення, свободи і спраглої любові.
А зимою, незвично сніжною, ми бродили старими парками міста, цілувалися, і Софійка з подивом говорила: «Ти не крокуєш зі мною, а пританцьовуєш! Заспокойся, бо на нас уже звертають увагу перехожі». Що поробиш, коли засліплений від щастя не відчував ані ніг, ані землі. У ті зимові довгі вечори, які проводили разом, чарівне таїнство приготування кави хвилювало і веселило.
Трохи навчився співати лемківські пісні, а з дерева вирізав і оздоблював ківшики у формі різних птахів. Разом читали «Лемківську сторінку» з газети «Наше Слово», яку вона привозила з Тернополя. Софія тихо посміювалася з твого східного озвучування лемківської говірки…
Потім усе обірвалося – ти служив у війську і топтав уже не львівський, а приполярний сніг. А далі... Далі не судилося нам бути разом…
Бива любов, бива медже нами двома
Розмива, рознесла
Тота бистра вода

Бодай тота вода каменьом заросва
Же она нашу любов
Розлива, рознесла.
І ось тридцять років потому Софійка продовжує нагадувати про себе. То русявою зачіскою у випадкових перехожих, західним стилем говорити, лемківською почутою піснею і навіть ароматом справжньої кави.
...Збентежений і тремтливий, ти прокидаєшся іноді від сну, де тільки-но бачив її, а потім тихенько, навшпиньки, щоб не розхлюпати той сон, ідеш на кухню. Дістаєш кавомолку, звичайно, не таку вишукану, як цісарська, і, пригадуючи найдрібніші павутинки, які щойно тримали Софійку біля тебе, здерев’яніло розтираєш у порох зернятка. П’єш каву, прокидаєшся повністю і з сумом розумієш, що кава наодинці – не кава, бо немає навпроти бісиків у очах, немає усміху і ніжних губ, немає таїни і всього того, що піднесло так високо наші почуття. Перша чашечка кави з рук Першої Жінки! Таке не забувається.