Т.Гунчак і Р. М.

ПЕТЛЮРА СИМОН (10. 5. 1879 — 25. 5. 1926), держ.-політ, діяч, публіцист, організатор укр. збройних сил, Гол. Отаман Військ УНР, голова Директорії УНР. Нар. у Полтаві від батьків Василя й Ольги (уродженої Марченко), полтавських міщан коз. походження. Початкову освіту П. одержав у церк.-приходській школі, а з 1895 р. навчався у Полтавській Духовній Семінарії, в якій (з 1898) належав до таємної укр. громади, за що 1901 був виключений з семінарії. Як активний чл. громади, що стала ядром Рев. Укр. Партії (РУП) у Полтаві, П. був з 1900 р. її чл. З 1902 р. почав співробітничати в «ЛНВ» і восени того ж року, під загрозою арешту, виїхав на Кубань до Катеринодару, де спочатку вчителював, а потім під керівництвом Ф. Щербини працював над архівами Кубанського Війська. За діяльність у Чорноморській Вальній Громаді, що була філією РУП,. і співробітництво у закордонних вид. останньої («Добра Новина», «Праця») у грудні 1903 р. був заарештований і, бувши випущений у березні 1904 р. «на поруки», виїхав до Києва, а звідти восени того ж р. до Львова С.Петлюра для партійно-орг. праці й участи в редагуванні органу РУП «Селянин». По амнестії повернувся в кін. 1905 р. до Києва, побувавши на поч. 1906 ще раз у Львові як делегат утвореної з РУП УСДРД на з'їзді гал. УСДП, і в січні того ж р. виїхав до Петербурґу, щоб разом з П. Понятенком і М. Поршем редаґувати місячник соц.-дем. напряму «Вільна Україна», але в липні 1906 повернувся до Києва, де спершу працював секретарем газ. «Рада», а в 1907—08 рр. співред. органу УСДРП «Слово», співробітничаючи одночасно в наук. ж. «Україна». З 1909 П. оселився в Москві, де для заробітку працював бухгальтером. Там таки одружився з Ольгою Нільською. З 1912 П., спільно з О. Саліковським, редаґував ж. «Украинская Жизнь», що виходив до поч. 1917 р. З 1916 до березня 1917 П. працював у орг-ції на допомогу фронтові «Союз Земств», бувши заступником уповноваженого її на зах. фронті. Ставши гол. Укр. Військ. Комітету Зах. Фронту, П. був делегований на перший Всеукр. Військ. З'їзд у Києві, що відбувся 18—21. 5. 1917, і був обраний гол. Укр. Ген. Військ. Комітету, а при утворенні Ген. Секретаріату Центр. Ради (28. 6. 1917) став першим ген. секретарем військ, оправ і всю енерґію спрямував на створення укр. збройних сил, змагаючись з неприхильним ставленням до них деяких чл. Центр. Ради й відкритим опором рос. кіл. У кін. 1917 р., не погоджуючися з політикою гол. Ген. Секретаріяту В. Винниченка, вийшов з уряду й виїхав на Лівобережжя, де зорганізував Гайдамацький Кіш Слобідської України, який у січні-лютому 1918р. відограв вирішальну ролю у боях за Київ і ліквідації больш. повстання, центром якого був Арсенал, взятий укр. військами під безпосереднім керівництвом П. Після гетьманського перевороту (28. 4. 1918) П. став на чолі Київ. Губ. Земства і Всеукр. Союзу Земств, був заарештований гетьманським урядом у липні 1918 і по 4 місячному ув'язненні переїхав до Білої Церкви, де взяв участь у протигетьманському повстанні, по якому увійшов до складу Директорії й очолив Армію УНР як її Гол. Отаман. Після відходу Армії УНР з Києва і виїзду В. Винниченка за кордон П. став (11. 2. 1919) гол. Директорії, вийшовши одночасно з УСДРП. У важких внутр. і зовн. умовах протягом 10 місяців він очолював збройну боротьбу Армії УНР (згодом об'єднаних армій УНР і УГА) проти большевиків і Денікіна. Опинившися в оточенні ворожих сил у безвихідному становищі, зокрема після переходу з'єднань УГА до Денікіна, уряд УНР на чолі з П. 5. 12. 1919 виїхав за кордон, до Варшави, шукати підтримки й союзників, а Армія УНР за його наказом пішла у перший Зимовий похід (див. Зимові походи). Після укладення Варшавського договору й військ, конвенції з Польщею війська УНР під проводом П. спільно з поль. армією повели наступ проти большевиків і 7. 5. 1920 зайняли Київ. Коли в червні того ж року об'єднані армії відступили з Києва, П. продовжував боротьбу з большевиками власними силами, але після перемир'я між Польщею й сов. Росією в жовтні 1920 гол. з'єднання Армії УНР у листопаді перейшли Збруч і були інтерновані в Польщі. П. з урядом перебував якийсь час у Тарнові, пізніше під прибраним прізвищем у Варшаві. З уваги на больш. вимоги до Польщі видати П., у кін. 1923 р. він виїхав до Будапешту, потім до Відня й Женеви і врешті з кін. 1924 оселився в Парижі. Тут керував діяльністю екзильного уряду УНР і заснував тижневик «Тризуб». Взагалі П. активну публіцистичну діяльність розпочав замолоду (з 1902 р.) в «ЛНВ» і продовжував її в редагованих ним періодичних вид. («Вільна Україна», «Слово», «Украинская Жизнь» та ряд ін.), ж. «Україна» й ін., опублікувавши велику кількість ст. гол. на теми гром.-політ, й культ, життя з наголосом на питаннях нац. визволення України, почасти й літ.-мист. змісту («До ювілею М. К. Заньковецької», «Пам'яті Коцюбинського», «І. Франко — поет нац. чести» та ін.). Його публіцистичні праці мали помітний вплив на формування укр. нац. свідомо-сти у передрев. рр. Відновивши публіцистичну діяльність ще у Польщі (брошура «Сучасна укр. еміґрація та її завдання», 1923), у «Тризубі» П. писав гол. на теми недавніх укр. визвольних змагань, про завдання еміграції і становище України під большевиками. Ст. й брошури П. підписував власним прізвищем і багатьма псевд. (В. Марченког В. Салевський, І. Рокитний, О. Ряст та ін.) й. криптонімами.

Загинув П. у Парижі на вулиці Расіна, 25. 5. 1926 від куль больш. агента Шварцбарта, який стріляв нібито з помсти за жид. погроми, хоч П. був їх рішучим противником протягом усієї своєї діяльности; похований на цвинтарі Монпарнас у Парижі. З іменем П. пов'язана збройна боротьба укр. народу за свою державність у 1917—21 рр. З безкомпромісових позицій укр. державности й незалежности П. не сходив ні як публіцист, ні як політик, ні як військовий. Бувши Гол. Отаманом військ УНР, П. виявив себе добрим організатором і командувачем, що-зумів згуртувати під своїм проводом видатних і досвідчених військ, діячів. Як гол. Директорії, він був людиною глибоко ліберальною, гуманною, щирим демократом, прихильником народоправности і водночас політиком великого формату, що не вагався перед відповідальними рішеннями. Широкий погляд і передбачливість виявив він зокрема й у визначенні завдань політ, еміґрації й її ролі в боротьбі за укр. державність.

Не зважаючи на початково неприхильне, а то й вороже ставлення деяких, особливо зах.-укр., кіл до П. як ініціятора Варшавського договору й союзника Польщі, його постать стала вже з другої пол. 1920-их рр. для укр. народу символом боротьби за незалежність України. Серед ворожих до укр. справи сил, зокрема рос.-больш., поняття «Петлюра», «петлюрівщина», «петлюрівці» стали синонімами «Мазепи», «мазепинства», «мазепинців», термінів, що ними окреслюється незалежницький рух, змагання укр. народу за звільнення з-під рос. панування.

Симон Петлюра (1879-1926) Голова Директорії УНР і Головний Отаман Військ УНР // Державний центр Української Народної Республіки в екзилі: статті і матеріали. - К.: Веселка; Вашінгтон: Фундація ім. С.Петлюри в США, 1993. - C.399-403

Народився Симон Васильович Петлюра 10 травня 1879 р. у Полтаві від батьків козацького роду. Початкову освіту здобув у церковно-приходській школі, а з 1895 р. вчився в духовній семінарії, де з самого початку брав участь у діяльності таємної української громади, що причинилося до виключення його з семінарії 1901 р. У 1900 р. С. Петлюра стає активним членом Української Революційної Партії (РУП) у Полтаві. Восени 1902 р. під загрозою арешту він виїхав на Кубань, де спершу вчителював, а згодом працював над архівами Кубанського війська. 1903 року був заарештований за діяльність у Чорноморській Вільній Громаді (філії РУПу) та за співробітництво з її закордонними представництвами. Звільнений з ув'язнення "на поруки" 1904 р., виїхав до Львова, тут редагував орган РУПу "Селянин". 1905 р. у зв'язку з амністією С. Петлюра повернувся до Києва.

Після перетворення РУПу в Українську Соціял-Демократичну Революційну Партію як її делегат бере участь у з'їзді галицької УСДП 1906 р. Того ж року виїжджає до Петербургу, де працює в редакції місячника соціял-демократичного напрямку "Вільна Україна". Видавничі можливості в Україні після революційних подій 1905 р. кличуть його до Києва. Тут він стає секретарем газети "Рада", а в 1907-1908 рр. - співредактором органу УСДРП "Слово". С. Петлюра був причетний також до редаґування наукового журналу "Україна".

1909 р. він переїжджає до Москви, де спільно з О. Саліковським від 1912 р. редаґує журнал "Украинская Жизнь", який виходив до 1917 р. В Москві С. Петлюра одружується з Ольгою Більською. В роках 1916-1917 він працював у "Союзі Земств", який допомагав фронтові, і став його уповноваженим на Західному фронті.

Ця кипуча діяльність С. Петлюри в громадсько-політичному житті стала підготовчим етапом до подій Української Національної Революції і його чільної ролі в цих подіях.

Навесні 1917 р. С. Петлюра був призначений головою Українського Військового Комітету Західного фронту і як його делеґат взяв участь у І Всеукраїнському з'їзді в Києві (18-21 травня 1917 р.), де був обраний головою Українського Генерального Військового Комітету. З утворенням Центральної Ради у червні 1917 р. С. Петлюра став її Генеральним секретарем військових справ. Уся його енергія була спрямована тоді на створення українських збройних сил.

Восени 1917 р., не погоджуючись з напрямними в Уряді В. Винниченка, С. Петлюра вийшов з Уряду і, виїхавши на Лівобережжя, організував Гайдамацький кіш Слобідської України, який згодом під його проводом відіграв вирішальну роль в січні - лютому 1918 року в боях за Київ і у ліквідації більшовицького повстання на Арсеналі.

Після гетьманського перевороту (квітень 1918 р.) Петлюра очолив Київське Губернське Земство і Всеукраїнський Союз Земств. На цьому посту він був заарештований гетьманським урядом і після чотиримісячного ув'язнення переїхав до Білої Церкви і взяв участь у протигетьманському повстанні, після чого увійшов до складу Директорії й очолив Армію УНР як її Головний Отаман.

Після виїзду В. Винниченка за кордон С. Петлюра 11 лютого 1919 р. став Головою Директорії, вийшовши з рядів УСДРП. Він очолював збройну боротьбу Армії УНР впродовж десяти місяців за надзвичайно важких внутрішніх і зовнішніх умов, що включали і період боротьби об'єднаних армій УНР і УГА проти більшовиків і денікінців. Опинившись в оточенні ворожих сил у безвихідному становищі, Уряд УНР на чолі з С. Петлюрою 5 грудня 1919 р. виїхав за кордон, до Варшави, в пошуках союзника проти окупанта і червоної армії.

Армія УНР за наказом Головного Отамана пішла у перший Зимовий Похід. Після укладення "Варшавського договору" й військової конвенції з Польщею, війська УНР під проводом С. Петлюри спільно з польською армією як союзником повели наступ проти більшовиків і 7 травня 1920 р. зайняли Київ. У червні довелося об'єднаним арміям під тиском переважаючих ворожих сил відступити з Києва. Тоді С. Петлюра продовжував боротьбу з більшовиками власними силами, та після перемир'я між Польщею і совєтською Росією (жовтень 1920 р.) з'єднані Армії УНР перейшли в листопаді того року Збруч і були інтерновані в Польщі.

Спочатку С. Петлюра з Урядом перебував у Тарнові, згодом під прибраним прізвищем - у Варшаві. Після того як більшовицька влада зажадала, щоб Польща видала його більшовикам, він переїхав до Будапешту, відтак - до Відня і Женеви, а наприкінці 1924 р. - до Парижу, де керував діяльністю екзильного уряду УНР і заснував тижневик "Тризуб".

Публіцистичну працю С. Петлюра почав ще в 1902 р. в Літературному Науковому Віснику (ЛНВ) і продовжував її в редаґованих ним періодичних виданнях. Тематика його статей охоплювала різні аспекти справи національного визволення української культури ("І. Франко - поет національної чести", "Пам'яті Коцюбинського"). Його публіцистичні праці мали значний вплив на формування української національної свідомості ще в передреволюційні роки.

У Польщі він відновив свою публіцистичну діяльність, видавши в 1923 р. брошуру "Сучасна українська еміґрація і її завдання", а вже в "Тризубі" С. Петлюра писав переважно про недавні українські визвольні змагання, про становище України під більшовиками та завдання еміграції. Свої праці підписував власним прізвищем і різними псевдонімами: В. Марченко, В. Салевський, І. Рокитний, О. Ряст та криптонімами.

Із своїх принципових безкомпромісних позицій С. Петлюра ніколи не сходив ні як публіцист, ні як військовик, ні як політик. З іменем Симона Петлюри пов'язана збройна боротьба українського народу за визволення з-під ворожої окупації, за свою державність (1917-1921 рр.). Був він талановитим організатором і командувачем, який зумів згуртувати видатних і досвідчених військових і політичних діячів. Будучи Головою Директорії, виявляв у своїй діяльності щирий демократизм і гуманність та водночас був видатним політиком. Він передбачав значну роль української еміграції в боротьбі за незалежність і державність України.

Загинув С. Петлюра в Парижі на вул. Расіна 25 травня 1926 р. від семи куль більшовицького аґента Шльоми Шварцбарта, який стріляв, нібито, з помсти за жидівські погроми в Україні, хоча С. Петлюра був рішучим противником тих погромів. Похований на цвинтарі Монпарнас у Парижі.